Главная написать админу

Интересное

АНГЛІЯ В XI-XII вв.

30-03-2010, 00:20
АНГЛІЯ В XI-XII вв.

Нормандське завоювання

До середини XI в. в Англії в основному вужі панували феодальні порядки, але процес феодалізації ще не завершився. Значна частина селян, особливо на північний сході країни, в області «датського права» («Денло»), залишалася вільної, а феодально залежні власники землі ще не злилися в єдиний шар кріпаків. Феодальний маєток і феодальний ієрархія ще не прийняли закінченої форми й не одержали повсюдного поширення.
Завершення процесу феодалізації в Англії було пов'язане з нормандським завоюванням другої половини XI в. На чолі завойовників стояв герцог Нормандії Вільгельм. Прагнення до захоплення видобутку, до придбання нових маєтків і кріпаків згуртувало довкола нього не тільки феодалів Нормандії, але й безліч лицарів з інших областей Франції й навіть із Італії. Приводом для походу на Англію з'явилися претензії герцога на англійський престол, засновані на спорідненні Вільгельма з померлим в 1066 г. англійським королем Едуардом Сповідником. Домагання Вільгельма підтримав тато.
У вересні 1066 г., перепливши Ла-Манш, Вільгельм висадився зі своїм військом на півдні Англії. Лицарська кінноти й піхота нормандського герцога були більш численні й краще збройні, чому військо нового, вибраного уитенагемотом після смерті Едуарда, англосаксонського короля Гарольда, що полягало з його особистої дружини й наспіх зібраного селянського ополчення. Великі феодали — эрлы Середньої й Північно-Східної Англії — не виявили Гарольду необхідної допомоги. У вирішальній битві біля Гастингса в жовтні 1066 г., незважаючи на завзятий і мужній опір, англосакси зазнали повної поразки. Гарольд упав у бої, а Вільгельм, захопивши Лондон, став королем Англії — Вільгельмом I Завойовником (1066-1087).
Але йому й нормандським баронам знадобилося кілька років, щоб підкорити собі всю країну. У відповідь на масові конфіскації землі в англосаксів, що супроводжувалися покріпаченням, що зберегли ще волю селян, спалахнув ряд повстань. Найбільш великі селянські повстання відбулися в 1069 і 1071 рр. па півночі й північний сході країни — в «Денло». Завойовники люто розправлялися з повсталими селянами, спалювали цілі села, убивали жителів. Квітуча Йоркская долина й більша частина графства Дарем — основні райони повстання — були перетворені в пустелю й протягом декількох десятиліть залишалися майже ненаселеними. Після остаточного скорення країни майже всі земельні володіння англосаксонської знаті були відняті й віддані завойовникам. Лише Нижчий шар англосаксонських феодалів — дрібнопомісні землевласники — зберегли в більшості свої тримання, але повинні були підкоритися нормандським «баронам», як стали тепер називати в Англії великих феодалів. Середні й дрібні феодали й тоді, і пізніше називалися в Англії лицарями. На вищих церковних посадах, як і у світській адміністрації, англосакси були замінені нормандцами — вихідцями із Франції.
Таким чином, у результаті завоювання майже цілком обновилася верхівка панівного класу.
Роздача землі проводилася поступово, у міру її конфіскації, і в руки нормандських баронів попадали землі, що перебували в різних графствах Англії. У результаті володіння багатьох баронів, хоча й були великими, але виявилися розкиданими, що перешкоджало утвору в Англії великих територіальних князівств, незалежних від королівської влади. Близько однієї сьомої частини всіх оброблюваних земель Вільгельм залишив собі в якості «домена корони». До складу його ввійшла й значна частина лісів, перетворених у мисливські заповідники. Селянам, осмелившимся полювати в королівському лісі, загрожувало страшне покарання — їм виколювали ока.
У домене короля перебувало й більшість міст. Володіння величезними матеріальними ресурсами було однією з істотних умов сильної королівської влади в Англії.

«Книга Страшного суду»

Важливе значення в зміцненні феодальних порядків в Англії мав земельний перепис, зроблена Вільгельмом в 1086 г. Її результати, записані на пергаменті, одержали в народі назва «Книга Страшного суду» («Domesday book»). Вона була названа так, очевидно, тому, що особи, що давали відомості для її складання, зобов'язувалися під страхом покарання говорити, нічого не приховуючи, як на «страшному суді», яким, по церковнім навчанню, повинне було завершитися існування миру.
В «Книзі Страшного суду» було докладно записане, які земельні володіння в кожнім графстві належать королеві, які — духовним і світським сеньйорам, якою кількістю васалів ( лицарів-ленників) розташовує кожний з баронів, скільки в кожному маноре ( тобто вотчині) значиться гайд (у цей час — уже фіскальних одиниць), скільки плугів землі (земельних наділів), скільки плугових запряжок ( тобто робочої худоби, волів) на панській землі й у селян, скільки селян різних категорій. Вказувалася також приблизна прибутковість маєтку в грошах. Перепис переслідував в основному дві мети: по-перше, король праг точно знати розміри землеволодіння й доходи кожного зі своїх васалів для те-го, щоб вимагати від них певної служби; по-друге, король прагнув одержати точні відомості для обкладання населення грошовим податком.
Перепис прискорив покріпачення селян, тому що багато з вільних селян були занесені в «Книзі Страшного суду» у розряд вилланов. В XI в. в Англії термін «виллан» ( буквальне значення його — селянин, сільський житель) мав ще досить широке й невизначене значення. Як правило їм позначалися селяни, що перебували вже в поземельній залежності, що й платили феодальну ренту, а, що найчастіше виконували панщину. Із другої половини XII в. виллан в Англії, на відміну від Франції, де вилланами називали особисто вільних селян, — це кріпак. Нормандське завоювання привело, таким чином, до погіршення положення селян і сприяло остаточному оформленню в Англії феодальних порядків.

Аграрний лад і положення селянства

В XI — початку XII в. населення Англії, по даним «Книги Страшного суду», становило близько 1,5 млн. чоловік; з них величезна більшість (не менш 95%) жило в селі. Переважним заняттям населення було землеробство з характерної для Англії, де довго зберігалася сільська громада, системою відкритих полів, випасом по жнивах, черезсмужжям і примусовою сівозміною. На північний сході, головним чином у Йоркширі й Линкольншире, а також на заході, у Глостершире (височина Котсуолд), на східних схилах Пеннинских гір і в південній частині Оксфордшира (Чилтернские пагорби) значне поширення одержало вівчарство. Вовна вже в цей час була важливим предметом торгівлі. Вивозили її переважно у Фландрію, де фламандські ремісники виробляли з неї сукна, пользовавшиеся попитом у різних країнах Європи.
Після нормандського завоювання англійська феодальна вотчина (манор), що почала складатися ще в англосаксонський період, ухвалює закінчену форму, підкоривши собі раніше вільну сільську громаду, перетворивши її в кріпосну. Господарство манора ґрунтувалося головним чином на панщинній праці залежних селян. У господарський розпорядок громади ввімкнулися не тільки наділи залежних селян-власників (вилланов і ін.), але й панські землі (домен) і землі ще збереженого шару вільних селян. Переважним типом вотчини в Англії XI-XII вв. був манор з доменом, вилланами й вільними власниками, але було й чимало маноров, що значно відрізнялися від цього типу. Манор XI-XII вв. залишався в основному натурально-господарською організацією.
Основну частину селянства, по даним «Книги Страшного суду», становили вилланы, що мали повний надяг землі — вирхаху. (30 акрів), або частина надягла, а також частку участі в общинних випасах і лугах; вони виконували панщину, платили натуральні й грошові платежі на користь лорда. В «Книзі Страшного суду» зазначені також бордарии — залежні селяни з наділом, значно меншим, чому у виллана (звичайно від 7 до 15 акрів). Крім вилланов і бордариев в англійськім селі XI-XII вв. були коттарии (пізніше коттеры) -залежні селяни, власники дрібних земельних клаптиків — звичайно в 2-3 ащт садибної землі. Вони працювали на лорда й добували засобу до існування додатковими заняттями (коттарии були пастухами, сільськими ковалями, колісниками, теслями й т.п.). Саму нижчу категорію залежних селян становили сервы. В основному це були двірські люди, що не мали, як правило, наділів і свого господарства важкі роботи, що й виконували всілякі, у панській садибі й на панських полях.
Вільне селянство не зникло в Англії й після нормандського завоювання, хоча чисельність його значно скоротилася й правове становище погіршилося. Наявність у селі, поряд із залежними, шаруючи особисто вільних селян (фригольдерів), становило одну з характерних рис аграрного розвитку Англії в середні століття. Особливо багато вільних селян збереглося на північний сході країни — в «Денло». Хоча вільний селянин був зобов'язано сплачувати лордові звичайно невелику грошову ренту, виконувати деякі відносно легені повинності й підкорятися його юрисдикції, він не був прикріплений до землі й уважався юридично вільною особистістю.
Протягом XII в. різні категорії залежного селянства усе більше перетворюються в єдину масу кріпаків — вилланов, головною повинністю яких була панщина, звичайно в розмірі трьох, а іноді й більш днів у тиждень. Крім того, виллан платив оброк почасти продуктами, почасти грішми. Він часто зазнав довільному обкладанню з боку пана, сплачуючи особливий внесок при видачі заміж дочок (меркет), віддавав поміщикові кращу голову худоби при вступі в спадщину (гериот); він зобов'язаний був також дотримувати мірошницького, пивоварний і інші баналітети. Росли й численні церковні побори, найважчим з яких була десятина.

Розвиток міст

Міста почали виникати в Англії як центри ремесла й торгівлі в X-XI вв., ще до нормандського завоювання. «Книга Страшного суду» нараховує до сотні міст, у яких жило близько 5% усього населення. Основою міського розвитку, як і в інших країнах, були ремесло й торгівля.
У результаті посилення політичних зв'язків Англії з Нормандією й іншими французькими землями зміцніли й розширилися її торговельні зв'язки. Значну торгівлю з континентом вів Лондон, що відіграв роль головного центру в цій торгівлі, а також Саутгемптон, Дувр, Сендвич, Ипсвич, Бостон і інші міста. Предметами вивозу поряд з вовною були свинець, олово, худоба. Трохи пізніше (з кінця XII — початку XIII в.) стали вивозити хліб і шкіри. Уже в XI і особливо в XII в. одержали значне поширення ярмарку (Винчестерская, Бостонская, Стамфордская, у Сент-Айвзе, у Йорку й ін.), які відвідувалися купцями не тільки із Фландрії, але й з Італії, Німеччини й інших країн. Велике місце на цих ярмарках займала торгівля вовною. Вовна продавали й світські феодали й особливо монастирі, а також деякі селяни.
З ростом міст як економічних центрів поступово формувався стан городян. Як уже говорилося, більшість найбільш значних міст була розташована на королівській землі, і їх сеньйором був сам король. Ця обставина вкрай ускладнювала боротьбу городян за звільнення від сеньориальной влади, тому що боротися з таким могутнім сеньйором окремим, навіть великим містам було не під силу. Тому жоден з англійських міст не зміг добитися права повного самоврядування типу французької комуни; англійські міста змушені були задовольняти лише окремими економічними й фінансовими привілеями й частковим самоврядуванням.
Звільнення від обтяжних феодальних платежів вони звичайно домагалися шляхом сплати сеньйорові щорічної фіксованої грошової суми ( так званої фірми) із правом городян самим робити розкладку й збір цих засобів серед жителів. За гроші ж вони часто здобували права самоврядування й суду втручання, що обмежувало, королівських або сеньориальных посадових осіб у справи міської громади. Міста купували також право мати привілейовану корпорацію городян ( так звану торговельну гільдію), у яку звичайно входили не тільки купці, але й деякі ремісники. Хартії, що оформляли добуті городянами права й привілеї, мали в XII в. уже багато міст. Однак користуватися ними й брати участь у керуванні містом могли лише ті, хто брав участь у сплаті «фірми», тобто найбільш заможні городяни.
У Лондоні, Линкольне, Йорку, Гантингдоне, Вінчестері й інших містах ще наприкінці XI — початку XII в. з'являються властиво ремісничі гільдії (цехи), які вступають у боротьбу з міською верхівкою, що стояла у влади. Гострі соціальні протиріччя між масою ремісників і дрібних торговців, з одного боку, і багатими городянами — з іншої, на повну силу виявилися в лондонськім повстанні 1196 г., що виник на ґрунті несправедливого розподілу податків представниками міської верхівки. Вo главі незадоволених стояв Вільям Фиц-Осберт, прозваний Довгобородим. Він відкрито викривав лондонських багатіїв, обвинувачував їх у прагненнях «зберегти власні кишені за рахунок бідних платників податків». Рух був жорстоко подавлений, Фиц-Осберт у дев'ять його однодумців були повішені.

Особливості ленної системи п політичного розвитку країни. Значення нормандського завоювання.

Нові великі феодальні землевласники — нормандські барони були безпосередніми васалами короля. Вони зобов'язані були йому військовою службою й значними грошовими платежами. Але Вільгельм вимагав васальної служби не тільки від баронів, але й від більш дрібних феодалів — лицарів, що були васалами баронів. Усі лицарі, чиїми б васалами вони не були, зобов'язані були принести присягу у вірності королеві й на його вимогу нести службу в королівськім війську. Із уведенням прямої васальної залежності всіх феодальних землевласників від короля система васалітету одержала в Англії більш закінчений і більш централізований характер, чому на континенті, де звичайно діяло правило: «Васал мого васала — не мій васал».
Ця своєрідність ленної системи в Англії поряд з наявністю великого королівського домена багаті міста, що включало, а також з відсутністю великих територіальних князівств зіграло істотну роль у тому, що королівська влада в Англії вже в XI- початку XII в. була більш сильної, чому в країнах континенту. Важливу роль у посиленні королівської влади в країні, особливо безпосередньо після завоювання, зіграла також ворожість місцевого населення — селянства, а почасти й дрібного англосаксонського лицарства — до нормандських завойовників, яка змушувала останніх гуртуватися навколо короля. Після завоювання Вільгельм провів ряд заходів, що забезпечили контроль над керуванням. На чолі графств, на які ділилася Англія, були поставлені шерифи — призначувані королем посадові особи, представники центральної влади на місцях. Вони відали справами адміністрації й суду, збором податків і королівських доходів. Разом з тим в організації місцевого керування королівська влада прагнула обпертися на колишні установи англосаксів. Так, збори вільних жителів сотень і графств використовувалися для розподілу й стягнення податків, для суду й урядових розслідувань. Були збережені й збільшені всі податки, уведені в англосаксонський період. У результаті цього в руках короля виявився потужний адміністративний апарат, великі військові й фінансові ресурси.
Таким чином, нормандське завоювання мало ряд важливих наслідків для історії Англії. Воно сприяло остаточному завершенню процесу феодалізації, що почався ще в англосаксонський період, привело до загального погіршення положення англійського селянства й до посилення його експлуатації. Результатом нормандського завоювання було посилення зв'язків Англії з континентом, розширення зовнішньої й внутрішньої торгівлі, швидкий ріст міст. Завоювання підсилило королівську владу, закріпила політична єдність країни й сприяла утвору в Англії щодо централізованої феодальної держави.

Розвиток англійської феодальної держави в XII в.

Посилення центральної влади тривало в Англії й в XII в. Тепер, коли факт завоювання вже не був визначальним, продовження цього процесу обумовлювалося сложившимся в країні співвідношенням сил.
Зміцнення феодальної держави відповідало корінним інтересам класу феодалів у цілому, тому що забезпечувало придушення опору народних мас феодальному гніту. Нормандські барони, для того щоб удержати панування над ворожим англосаксонським населенням, над селянством, що закріпачується, змушені були, принаймні спочатку, підтримувати сильну королівську владу. Правда, ця підтримка мала відносний і непостійний характер. Надалі, у міру зміцнення їх положення в країні, барони нерідко вступали у відкриті конфлікти з королівською владою. Однак в англійських королів була й більш постійна підтримка. У боротьбі з непокірливими баронами вони незмінно опиралися на середніх і дрібних феодальних землевласників (лицарство) як нормандського, так і англосаксонського походження. Сильна королівська влада обгороджувала лицарів від селянських повстань, забезпечувала можливість покріпачення й нещадної експлуатації кріпаків і в той же час оберігала від земельних захоплень і інших зазіхань на них права з боку великих феодалів.
Постійну підтримку королеві виявляла також церква, найбільший в Англії феодальний землевласник. Вільгельм не скупився на багаті дарування церкви, на чолі якої були поставлені його сподвижники — нормандцы. Він дав церкви ряд важливих привілеїв (особливе право мати самостійні церковні суди, незалежні від звичайної судової організації). Королівська влада опікувала права й майно церкви від захоплень світських феодалів.
Підтримували Вільгельма й городяни. Міста, зацікавлені в зміцненні внутрішніх економічних зв'язків, потребували політичної централізації країни. Підтримка таких значних міст, як Лондон, Дувр, Норич, Ноттингем, мала важливе значення для зміцнення королівської влади. Нарешті, у централізації держави було зацікавлено також вільне селянство, що шукало в короля захисту від феодалів, стремившихся до його покріпачення.
Опираючись на ці верстви населення, спадкоємці Вільгельма Завойовника ще більш зміцнили систему державного керування, центром якої був королівський палац. При Генріху I (1100- 1135), молодшому синові Вільгельма, значну роль у керуванні державою став відіграти постійна королівська рада — королівська курія (curia regis), що був одночасно судовим, адміністративним і фінансовим органом. У неї входили деякі великі феодали, королівські судді й особи, що відали королівською канцелярією, скарбницею й збором податків (юстициарий, канцлер, скарбник і ін.). Крім того, важливе значення придбали роз'їзні королівські судді, що періодично посилають у графства для судових розслідувань, податного обкладання й збору податків, контролю над діяльністю королівських посадових осіб у графствах. При Генріху I поряд з королівським казначейством виникла й «Палата шахової дошки» (назва це було пов'язане із системою підрахунку грошових сум. Столи в палаті були розділені поздовжніми лініями на кілька смуг, по яких у певному порядку розкладалися й пересувалися стопки монет, що нагадувало гру в шахи), що відала збором королівських доходів і перевіркою звітності шерифів. Як і судове відомство, вона становила частину королівської курії.
Після смерті Гещэиха-J (И35), що не залишив після себе синів, почалася тривала боротьба за престол між його дочкою Матильдой, що була замужем за французьким графом, власником області Анжу, Жоффруа Плантагенетом, і племінником Генріха I Стефаном Блуаским. Користуючись усобицей і ослабленням центральної влади, феодали розоряли й грабували країну, особливе селянство й міста. Феодальна анархія припинилася лише після висновку в 1153 г. угоди між обома ворогуючими сторонами, у силу якого після смерті Стефана престол повинен був перейти до сина Матильды — Генріхові Плантагенету.
У правління Генріха II Плантагенета (1154-1189) у володіння англійського короля входили крім Англії великі землі анжуйского будинку у Франції — Анжу, Мэн, Турень, Пуату, а потім і Аквитания. Англійським королям із часу Вільгельма Завойовника належала й Нормандія. Англія стала в такий спосіб частиною великої держави Плантагенетов.
Опираючись на дрібне лицарство й городян, Генріх II нещадно придушив, що намагалися продовжувати смути феодалів, розпустивши їх загони й зрив замки. Він змістив більшу частину шерифів, що належали до великих землевласників, і став призначати на цю посаду менш знатних людей, цілком підлеглих королівської курії.
Важливу роль у зміцненні централізації держави зіграли реформи Генріха П. Прагнучи розширити компетенцію королівського суду за рахунок сеньориальных судів, він провів судову реформу. Сутність її полягала в тому, що кожна вільна людина могла за певну плату одержати дозвіл перенести своя справа з будь-якого вотчинного суду в королівський, де справа розслідувалася через присяжних, тоді як у вотчинних судах судовий процес здійснювався як і раніше за допомогою «божого суду». («Божий суд» — прадавня форма судового процесу, розповсюджена в германських народів ще до варварських вторгнень. При цій системі винність обвинувачуваного в кримінальних справах визначалася за допомогою «ордалії» — випробування водою, розжареним залізом, окропом і т.п. У майнових, а частковості земельних, позовах розв'язок залежав від результатів «судового двобою» між тяжущимися).
Уведення присяжних залучило в королівський суд величезний приплив судових справ із сеньориальных курій. Падінню впливу останніх сприяло й те, що Генріх II вилучив з їхньої компетенції всі тяжкі карні злочини й значно обмежив їхню юрисдикцію по земельних позовах. Королівська курія була визнана вищим апеляційним судом для всіх сеньориальных судів. Від цієї реформи виграло насамперед лицарство, а також заможні вільні селяни й городяни. Переважної більшості населення країни — кріпосного селянства — ця реформа не торкнулася. Королівські суди не ухвалювали позови вилланов проти їхніх панів; кріпаки залишилися підсудні суду свого пана. Судова реформа Генріха II відповідала класовим інтересам феодалів. Підсиливши королівську владу, виявивши підтримку лицарям і верхівці вільного селянства, вона поглибила пропасти між вільними й кріпаками, залишила останніх поза захистом королівських судів і тем сприяла погіршенню їх юридичного положення й посиленню феодального гніту.
Розширення судових функцій королівської курії збільшило доходи короля. Але широкі маси населення страждали від важких штрафів, що накладали королівськими судами.
У процесі судової практики королівських судів стало поступово вироблятися так зване загальне право (common law) — єдине для всієї країни королівське право, яке поступово витісняло місцеве право, що застосовувалося в сеньориальных судах і судах сотень і графств.
Генріх II провів також військову реформу. Вона полягала в тому, що військова служба феодалів на користь короля обмежувалася певним, порівняно невеликим строком. Замість іншої, а іноді й усієї служби феодали повинні були сплачувати особливу грошову суму-«щитові гроші». На ці гроші король наймав лицарів, що зменшувало його залежність від ополчення баронів. Крім того, король пропонував, щоб кожна вільна людина відповідно до його майнового положення мав певне озброєння й по закликові короля повинен був бути для участі в поході. Тим самим як би відновлювалося пришедшее в занепад стародавнє ополчення вільного селянства (англосаксонський «фирд»).
Усі ці реформи підсилювали королівську владу й сприяли централізації феодальної держави.
Невдалої виявилася спроба Генріха II поставити під контроль держави церковні суди. На цьому ґрунті він зіштовхнувся із главою англійської церкви, архієпископом Кентерберийским Томасом Бекетом. У ході боротьби за негласним наказом короля Бекет був убитий (1170). У справу втрутився тато Генріха, що змусив, II під погрозою відлучення принести публічне покаяння й відмовитися від реформи церковних судів.
У другій половині XII в. почалося завоювання Ірландії. До цього часу там тільки зароджувався феодалізм, ще сильний був клановий лад і пережитки первіснообщинних відносин. Англійські барони, використовуючи міжусобну боротьбу вождів ірландських кланів, почали в 1169- 1170 рр. завойовницькі походи в Ірландію. В 1171 г. сюди прибув зі своїм військом і Генріх II. Одержавши перемогу над ірландськими клановими вождями, Генріх II змусив їх визнати його «верховним правителем». Англійські барони захопили частину ірландських земель у прибережній південно-східній частині острова й утворювали тут укріплений район, названий пізніше «Пэйл» (буквально — огорожа, обгороджена територія). Звідси англійські феодали робили постійні набіги на інші області Ірландії. Відняті в ірландських кланів землі сталі власністю англійських феодалів, а багато вільних членів цих кланів поступово перетворювалися в залежних людей.

Злиття нормандцев з англійцями

Нормандцы й інші вихідці із Франції не відразу злилися з корінним населенням Англії. Протягом XII в. королі нерідко зверталися в офіційних актах до своїх підданих як до «французів і англійцям». Але до кінця XII в. етнічні і язикові відмінності між масою місцевого населення й нормандськими завойовниками фактично стерлися. Французький елемент влився до етнічного складу англійської народностей, що складався. Розмовною мовою основної маси населення селян, городян і переважної більшості феодалів, особливо лицарства, була англійська мова. Лише феодальна знать, представники королівської адміністрації, юристи користувалися не тільки англійською мовою, але й французьким, який уживався поряд з латинським як офіційна мова в державних установах.


Понравилась статья - АНГЛІЯ В XI-XII вв., читайте также:

Добавление комментария

Ваше Имя:

Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера