Главная написать админу

Интересное

АНГЛІЯ В XIII в.

30-03-2010, 00:21
АНГЛІЯ В XIII в.

Економічний розвиток

В XIII в. в Англії удосконалюється землеробство, повсюдно затверджується трипілля. Розчищення лісу й осушення боліт привели до збільшення площі культивируемой землі й пасовищ; підвищилася врожайність зернових і інших культур. Зі збільшенням попиту на англійську вовну, особливо у Фландрії, а також в Італії, зв'язаний подальший розвиток вівчарства.

Триває процес відділення міста від села. До кінця

XIII в. в Англії налічується вже близько 280 міських поселень. Відповідно зросло й міське населення. Загальне зростання населення в країні до середини XIII в., особливо ж ріст міського населення, створював постійний попит на продукти сільського господарства, завдяки чому ціни на них, особливо на хліб, стояли відносно високі. Це стимулювало залучення в ринкові зв'язки як поміщицького, так і селянського господарства. Уже наприкінці XII- початку XIII в. розвиваються досить міцні внутрішні економічні зв'язки. У якості найважливішого центру загальноанглійської торгівлі висувається столиця Англи Лондон.
Одна з найважливіших особливостей економічного розвитку Англії в середні століття — більша роль села в розвитку внутрішніх зв'язків. Швидкому розвитку торгівлі усередині країни сприяла рання спеціалізація сільськогосподарських районів — одних на виробництві хліба (Південна, Центральна й Східна Англія), інших — на виробництві м'ясо-молочних продуктів і вовни (Західна, Північно-Західна й Північно-Східна Англія). Розширення внутрішніх економічних зв'язків стимулювалося також розвитком зовнішньої торгівлі, оскільки основу останньої аж до кінця XIV в. становив вивіз продуктів сільського господарства: вовни, хліба, шкіри.
В XIII в. основним господарським і соціальним осередком англійського суспільства залишалася феодальна вотчина — манор. Манориальная структура відрізнялася строкатістю, складністю й своєрідністю місцевих варіантів. З кінця XII в. манор втрачає свою хазяйновиту-господарчу-натурально-господарську ізольованість, активно втягується в ринкові зв'язки. У найбільш великих, особливо церковних, вотчинах, що розташовували більшою кількістю вилланов, під впливом ринкових зв'язків барщинно-кріпосницька система не тільки не слабшала, але ще більш зміцнювалася. Прагнучи викинути на ринок побільше сільськогосподарських продуктів, власники таких маноров посилено розширювали домениальное господарство за рахунок общинних угідь і розчищення пустищ, прагнули збільшити панщину, щоб мати робочу силу для обробки домена. Із цим була зв'язана тенденція великих феодалів перешкодити особистому звільненню вилланов і навіть закріпачити, що ще зберегли особисту волю й напіввільних селян.
У той же час товарно-грошові відносини вже в XIII в. породжували в англійськім селі нові явища, що поволі підривали барщинно-кріпосницьку систему господарства. У більш дрібних манорах, де було менше вилланов і де зв'язок з ринком здійснювалася не тільки через домениальное, але й через селянське господарство, вона приводила до комутації ренти, тобто до поступової заміни натуральних форм феодальної ренти грошовою рентою. До кінця XIII в. грошова рента вже переважала в країні. Це в значній мірі звільняло селян від повсякденного контролю феодала. Однак англійські феодали на відміну від французьких, як правило, ще не відмовлялися від ведення домениального господарства. Ті з феодалів, хто став на шлях комутації вилланских барщин, поряд із труднощами вилланов або замість нього почали застосовувати праця найманих робітників із числа численних в Англії цього часу малоземельних кріпаків і вільних селян (коттеров). Однак на всім протязі цього сторіччя барщинно-кріпосницька вотчина в Англії все-таки відігравала вирішальну роль у сільськогосподарськім виробництві й у постачанні внутрішнього й зовнішнього ринку продукцією.
Так в англійськім селі XIII в. намітилися дві протилежні тенденції — консервативна й прогресивна.

Загострення класової боротьби в селі

Розвиток товарно-грошових відносин у селі в цілому важко відбилося на широких масах селянства. З розвитком ринку росли потреби феодалів. Частина феодалів задовольняла своє прагнення до збільшення доходів шляхом підвищення розмірів панщини; інші — підвищуючи під різними приводами грошову ренту. Настання на селян ішло також по лінії захоплення феодалами частини земель, що перебували в общиннім користуванні.
Комутація ренти прискорила й поглибила, що почалося задовго до XIII в. розшарування селянства. Серед вилланов виділилася невелика заможна верхівка, що багатіла на торгівлі. Окремі представники цієї групи одержували можливість викупитися на волю. Напроти, багато середні й дрібні селяни убожіли, будучи не в змозі сплачувати в строк грошову ренту, що підвищувався. Серед вилланов росла кількість малоземельних селян — коттеров, змушених працювати за наймом у своїх же або чужих лордів. Ще швидше йшло розшарування вільного селянства: у їхньому середовищі різко позначилися заможна селянська верхівка, яка по своєму соціальному стану примикала до нижчих шарів класу феодалів і була одним з резервів його поповнення, і основна маса дрібних фригольдерів, часто настільки бідних, що вони не могли користуватися привілеями свого вільного статусу. Важкий гніт, що лежав на основній масі англійського селянства, глибшався в міру росту державних податків, якими обкладалися й вільні селяни, і вилланы.
На посилення експлуатації селянство відповідало опором. В XIII в. воно носило в основному локальний характер. Вилланы й вільні селяни спільно, нерідко зі зброєю в руках руйнували огорожі, поставлені лордами на общинних землях. Цілі села відмовлялися від сплати підвищених рент і виконання ненависних додаткових барщин, намагалися шукати правосуддя в королівських судах, а іноді чинили збройний опір не тільки своєму лордові або його керуючому, але й королівським чиновникам, що намагалися примусити їх до покірності. У всіх виступах селян більшу роль відіграла громада, що зберігався майже повсюдно у вигляді кріпосної громади.
Протест вилланов проти феодального гніту в XIII в., як і в XII в., виражався також у втечах у міста й у ліси, куди від переслідувань феодалів часто йшли й вільні селяни.

Особливості соціального розвитку класу феодалів

Під впливом товарно-грошових відносин відмінності, що існували із часів нормандського завоювання між великими феодалами — баронами й дрібними — лицарями, в XIII в. ще більш поглибилися. Вони визначалися тепер не тільки розмірами їх володінь і доходів, але й характером їх господарської діяльності і їх політичною позицією.
В XIII в. особливо інтенсивно втягувалися в товарно-грошові відносини лицарі. У їхніх маєтках переважала грошова рента, подекуди застосовувалася вже наймана праця. Англійське лицарство усе більш втрачало характер військового стану й перетворювалося в сільських хазяїнів. Загальна зацікавленість у розвитку внутрішнього ринку, в обмеженні сваволі великих феодалів і зменшенні королівських поборів, у подальшій централізації держави зближала цей шар феодалів з городянами й з верхівкою вільного селянства.
Завдяки цьому клас феодалів у цілому не перетворився в Англії в замкнений стан, подібно дворянству у Франції й у Німеччині. Кожний вільний власник землі, яке б не було його походження, при наявності певного річного доходу (в 20, а пізніше в 40 фунтів) зобов'язаний був прийняти звання лицаря й увійти до складу дворянства.
Напроти, барони, а також прелати, що становили разом замкнену групу феодальної аристократії, навіть якщо вони втягувалися в ринкові зв'язки, трималися за панщинні методи експлуатації, завзято відстоювали свої станові привілеї.

Розвиток міст

В XIII в. помітно зросла економічна й соціально-політична роль англійських міст. Більшу роль у їхньому економічнім і політичнім житті починає відіграти купецтво.
Міста стають великими центрами нагромадження багатств: вх частка в загальнодержавних податках усе більш підвищується. Це змушує королівську владу якоюсь мірою зважати на їхні інтереси, тому збільшується число міст, що мають хартії. Якщо до початку XIII в. хартії мали 80 найбільш великих міст, то протягом XIII в. різні привілеї одержали ще 113 міст. Городяни остаточно оформляються в єдиний стан, який звичайно виступає як політичний союзник королівської влади. Але ріст державного обкладання викликав сильне невдоволення городян. Це, як і їхні економічні й політичні інтереси в цілому, зближало позиції городян з позицією лицарства й верхівки вільного селянства.
З початку XIII в. у містах помітно загострюються соціальні протиріччя. Міська верхівка великих міст, що полягає з міських землевласників, найбільш багатих купців і лихварів, що захопили міське керування й фінанси, різними способами пригноблює й експлуатує основну масу міських ремісників і дрібних торговців, а також міську бідноту — плебейські маси. Життя англійських міст у другій половині XIII в. наповнена боротьбою між ремісничою масою й міською олігархією за право участі в керуванні містом.

Основні напрямки політичного розвитку Англії в XIII в.

Політичний розвиток Англії в XIII в., але мері зміцнення внутрішніх економічних зв'язків, ішло в напрямку подальшої централізації феодальної держави. У ній тією чи іншою мірою був зацікавлений клас феодалів у цілому — щоб тримати в покорі експлуатовані маси, а також лицарство, міський стан і верхівка вільного селянства — для приборкання баронської вольниці. Процес централізації держави, що відбувався в атмосфері загострення класової боротьби в селі, соціальних конфліктів у містах і протиріч у середовищі самих феодалів, супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді приводила до збройних конфліктів.
Перший етап політичної боротьби XIII в. падає на час правління короля Іоанна, прозваного Безземельним (1199-1216), — молодшого сина Генріха II. Іоанн використовував успадкований їм від батька сильний державний апарат для натиску на всі верстви населення. Довільними конфіскаціями земель, арештами й стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він порушив проти себе опозицію баронів. Дратували їх також занадто часті й надмірні вимоги субсидій і «щитових грошей» у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, у яких вони зовсім не були зацікавлені. Баронів підтримувала церква, незадоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами. Лише невелика частина великих феодалів, близьких до королівського двору, що й перебували в особливо привілейованім положенні, була на його стороні.
На відміну від усіх попередніх зіткнень короля з баронами в таборі останніх виявилися цього разу й ті верстви населення, які раніше завжди підтримували короля проти баронів, — лицарство й городяни. До підтримки баронів їх спонукали сваволю королівської адміністрації й нескінченні побори, особливо з міст. Невдала зовнішня політика Іоанна ще більш підсилила загальне невдоволення. У війні 1202- 1204 рр. французький король Пилип II Август захопив ряд володінь Іоанна у Франції: Нормандію, Анжу, Мэн, Турень, частина Пуату. Поразка Іоанна і його союзників у битвах під Ларош- Про-Муане й Бувине поклало кінець його спробам повернути ці землі. Ще до цього (в 1207 г.) Іоанн вступив у тривалий конфлікт із татом Інокентієм III через те, що той без згоди короля призначив архієпископом Кентерберийским Стефана Ленгтона.
В 1212 г. тато видав буллу про позбавлення Іоанна престолу й передав права на англійську корону французькому королеві Пилипу II. Побоюючись повстань своїх підданих, Іоанн в 1213 г. капітулював перед татом, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати татові 1000 марок сріблом. Цей ганебний акт ще більше підсилив опозицію. Навесні 1215 г. барони за підтримки лицарства й городян почали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушено підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 г. підписав так звану Велику хартію вільностей.

Велика хартія вільностей

Більшість статей Великої хартії вільностей (Magna Carta Libertatum) відбивало інтереси баронів і церковних феодалів. Король зобов'язався дотримувати волі церковних виборів; обіцяв не брати з-своїх безпосередніх васалів більших поборів, чим установлене звичаєм. Він зобов'язався не збирати зі своїх безпосередніх власників феодальної допомоги й «щитових грошей» без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні власники короля, тобто в основному ті ж барони. Баронів на відміну від представників усіх інших станів могли судити тільки люди рівного з ними звання — пери. Король зобов'язався не заарештовувати баронів, не позбавляти їхнього майна, не повідомляти їх поза законом без законного вироку перів. Відмінялося, що ствердилося після реформи Генріха II право короля втручатися в юрисдикцію сеньориальных судів. Нарешті, для спостереження над виконанням хартії обирався комітет у складі 25 баронів, який у випадку порушення хартії королем міг почати проти нього війну.
Значно менше хартія дала лицарству й верхівці вільного селянства. Баронам і королеві заборонялося вимагати із власників лицарських феодів більше служб і феодальних платежів, чим покладалося. Усім вільним людям був обіцяний захист від зловживань королівських чиновників і надмірних штрафів; для них Велика хартія зберігала судові порядки, уведені Генріхом II. Ще менше, чим лицарі, одержали міста. Хартія тільки підтвердила недоторканність уже існуючих вільностей Лондона й інших міст, але не обмежила права корони збирати з них особливо ненависний для городян побір — талью (tallagium). Була встановлена єдність заходів і ваг. Хартія дозволила вільний в'їзд і перебування в Англії іноземних купців. Цей захід, хоча й сприяла розвитку зовнішньої торгівлі, була невигідна городянам, тому що порушувала їхню монополію. Основній масі англійського народу — вилланам — Велика хартія не дала ніяких прав. Хартія лише ще раз підкреслила їхнє повне безправ'я у феодальній державі.
Деякі постанови хартії були прямим проявом феодальної реакції; разом з тим Велика хартія мала для свого часу й відоме прогресивне значення. Вона обмежувала королівську сваволю не тільки відносно баронів, але також лицарства й городян — соціальних шарів, які в ту епоху були носіями прогресивних тенденцій в економічному розвитку країни, і обгороджувала ці шари від утисків великих феодалів.
Велика хартія не була здійснена на практиці. Іоанн, заручившись підтримкою тата, що оголосив баронів бунтівниками, відмовився її дотримувати. Почалася війна, у розпал якої Іоанн умер, і барони визнали королем його малолітнього сина Генріха III (1216-1272).

Установлення баронське олігархії

У правління цього короля розігрався новий, ще більш великий політичний конфлікт, що почався в 1258 г. Нескінченними поборами, щедрими даруваннями земель і доходів родичці — французам і провансальцям, дружбою з татом, якому він дозволяв оббирати Англію, Генріх III викликав загальне невдоволення. Як і в 1215 г., барони, стремившиеся контролювати короля, знайшли собі тимчасових союзників в особі лицарства, а також міст.
Коли навесні 1258 м. Генріх III зажадав у баронів на військову авантюру в Італії, у яку його втяг тато Інокентій IV,третина всіх доходів країни, відбувся вибух загального невдоволення. Барони, з'явившись збройними до короля, потребовалипроведения політичних реформ. Король змушений був поступитися. У червні 1258 г. в Оксфорді зібралася рада магнатів, названий згодом «скаженим», який затвердив «Оксфордские провізій», що встановили в країні режим баронської олігархії. Усю владу вони передавали раді 15 баронів, без згоди яких король не міг ухвалювати ніяких розв'язків. Крім того, барони обрали 12 людей, які збиралися тричі в рік і разом з радою 15-ти обговорювали державні справи.
Безконтрольне хозяйничание баронів не задовольняло їхніх союзників — лицарів і міста. У рядах опозиції відбувся розкол. В 1259 г. лицарі висунули ряд самостійних політичних вимог. За підтримки найбільш далекоглядної частини баронів на чолі із Симоном де Монфором, графом Лестерским, були прийняті «Вестмінстерські провізій», що захищали лицарство й верхівку вільного селянства від сваволі великих феодалів. Однак більша частина баронів трималася олігархічної програми.

Громадянська війна 1263-1267 рр.

Розраховуючи на протиріччя в таборі опозиції, Генріх III відмовився дотримувати «Оксфордские провізій», і в 1263 г. почалася громадянська війна. На чолі опозиції став Симон де Монфор, який опирався не тільки на баронів, але й на широкі шари лицарів, вільних селян і міського населення. У багатьох містах у результаті запеклої внутрішньої боротьби було скинуте панування купецької олігархії. Середні й нижчі шари городян активно підтримували Монфора. Лондонці надіслали на допомогу Монфору 15-тисячне ополчення. У битві під Льюс (1264) королівська армія була розбита, Генріх III і його старший син Едуард потрапили в полон. Монфор став фактичним правителем Англії. Не довіряючи баронам, він управляв країною, опираючись на лицарство й вірні йому міста.
У січні 1265 г. Монфор уперше скликав збори, на які крім найбільших прелатів і баронів запросив по два лицарі від кожного графства й по два городянина від найбільш значних міст. Це було початком англійського парламенту.
Перемога над королем привела до розширення й поглибленню цивільної війни. У рух увімкнулися маси фригольдерів, а подекуди й вилланы. Селяни громили маєтки прихильників короля, віднімали в них обгороджені ними общинні вгіддя, відмовлялися від виконання повинностей. Страх перед народним рухом змусив баронів шукати угоди з королем. Коли принц Едуард біг з полону, більша частина баронів приєдналася до нього. У битві під Ившеме (1265) війська Монфора були розбиті, а сам він убитий.
Масові конфіскації земель у прихильників Симона де Монфора, проведені Генріхом III, викликали їхній збройний опір, активну роль у якім відіграло вільне селянство. Перелякані широким розмахом народних рухів угруповання, що борються, панівного класу пішли на взаємні поступки й допомогли королеві в 1267 г. придушити цей рух. Влада Генріха III була остаточно відновлена. Однак і король і барони переконалися в неможливості тримати в покорі народні маси без підтримки лицарства й заможних городян. Тому результатом цивільної війни з'явилося виникнення станового представництва — парламенту, у якім поряд з баронами засідали депутати лицарства й міст.

Англійський парламент в XIII-XIV вв. Виникнення станової монархії

Парламент остаточно зложився в правління Едуарда I (1272-1307). Із цього часу англійська феодальна держава здобуває форму станової монархії. Створення парламенту ще більш зміцнила феодальна держава, згуртувало всі експлуататорські групи. Опираючись на парламент, король енергійно проводив антиселянську політику. У той же час він, прагнучи підірвати небезпечне для королівської влади політичний вплив світської й духовної аристократії, провів перевірку й частково скасував судові привілеї великих феодалів, заборонив церковним установам здобувати землі без дозволу короля. Едуард I і його спадкоємці потребували парламенту, тому що бачили в ньому противага великим феодалам. Парламент давав можливість королеві більше опиратися на лицарство й міську верхівку. Навіть субсидії королеві, затверджені парламентом, легше збиралися й давали більші суми, чому колишні довільні побори.
По своїй структурі англійський парламент відрізнявся від французьких Генеральних штатів. У нього запрошувалися особистими королівськими листами архієпископи, єпископи, абати найбільших монастирів і барони. Крім того, туди викликалися по два лицарі від кожного графства й по два городянина від найбільш великих міст. Лицарі й міські представники обиралися на місцевих зборах у графствах і в містах найбільш заможними людьми. Маси вільного селянства й міська біднота не були представлені в парламенті. Вилланам прямо заборонялося брати участь у виборах.
Король домовлявся з парламентом щодо обкладання населення податками. Едуард I намагався іноді збирати податки й підвищувати мита й без згоди парламенту. Своїми вимаганнями він викликав невдоволення лицарства й городян, яких підтримали й барони. В 1297 г. під погрозою нового конфлікту Едуард I видав «Підтвердження хартії» право, що офіційно затвердило, парламенту брати участь у встановленні податків. Зрозуміло, основна маса платників податків — селянство й працюючі міста, що не мали представництва в парламенті, — ніякої участі в цьому не ухвалювали.
У першій половині XIV в. парламент став ділитися на дві палати: верхню — палату лордів, де засідали прелати й барони, і нижню — палату громад, де засідали лицарі й представники міст: разом вони мали чисельну перевагу над баронами. Міцний союз лицарства й міської верхівки в парламенті забезпечив їм більший політичний вплив у порівнянні із сословно-представи-тельными зборами інших країн, зокрема з Генеральними штатами Франції. В XIV в. крім права встановлювати податки парламент придбав право брати участь у виданні статутів (законів), які звичайно ухвалювалися королем і палатою лордів по петиції палати громад.
Багато буржуазних істориків, особливо англійські й американські, вихваляють англійський парламент як нібито «надкласовий» орган народного представництва. У дійсності ж англійський парламент, як і всяке середньовічне сословно-представник-ное збори, стояв цілком на службі класу феодалів і почасти міської верхівки й нічого загального не мав з «народоправством». Незважаючи на окремі зіткнення з королем, у цілому парламент не стільки органичивал його дії, скільки підкріплював їх своїм авторитетом. Зокрема, парламент активно підтримував усі антиселянські заходи феодальної держави.
Виникнення парламенту й станової монархії відбило успіхи політичної централізації Англії й, зокрема, факт складання в країні загальнодержавних станових груп — баронів, лицарства й городян. У свою чергу, парламент своїм виникненням сприяв подальшому зміцненню феодальної держави. Будучи знаряддям панівного класу, парламент все-таки відіграв в Англії XIII-XIV вв. прогресивну роль, оскільки він обмежував політичні домагання найбільш реакційного шару феодалів — баронства — і направляв політикові короля в інтересах більш передових шарів суспільства того часу — лицарства й верхівки городян. Допущення в парламент міських представників означало офіційне визнання певних прав і зрослого значення міського стану.

Загарбницькі війни Англії в Уельсі, Шотландії й Ірландії

В інтересах феодалів Едуард I і його спадкоємці вели активні завойовницькі війни. В 1282- 1283 рр. Едуарду I удалося завоювати й приєднати до Англії Уельс. Землі уэльских феодалів він роздав своїм баронам. Його спроби завоювати Шотландію після смерті її короля Олександра III (1286), який не залишив спадкоємців, не увінчалися успіхом. Спочатку за підтримки частини великих шотландських феодалів король добився приєднання Шотландії до Англії, але потім, в 1297 г., там спалахнуло повстання селян і городян під керівництвом Вільяма Уоллеса, а в 1306 г. почалася загальна війна за незалежність, у якій взяло участь також шотландське лицарство. Боротьбу шотландців очолив Роберт Брюс. Війна минулася в 1314 г. перемогою шотландців, когорым удалося відстояти політичну самостійність своєї країни.
В Ірландії англійці вживали подальші спроби до розширення захопленої в XII в. території. При цьому король прагнув підкорити своєї влади пользовавшихся великою самостійністю англійських баронів Пэйла, які до цього часу в значній мірі змішалися з місцевою клановою знаттю й склали шар могутньої й сепаратистски настроєної англоирландской аристократії, що відстоювала політичну автономію Пэйла.


Добавление комментария

Ваше Имя:

Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера