Главная написать админу

Интересное

ЦЕРКВА І ЄРЕСІ

28-03-2010, 23:05
ЦЕРКВА І ЄРЕСІ

Роль християнської церкви у феодальнім суспільстві. Християнська релігія й церква зложилися в епоху глибокої кризи римського рабовласницького суспільства. Будучи спочатку релігією пригноблених, християнство вчило, що стражденні й принижені в земному світі будуть блаженствувати в загробнім царстві. Тим самим воно, як і інші релігії в класовім суспільстві, сприяло духовному поневоленню експлуатованих мас. Саме тому світова рабовласницька імперія нуждавшаяся в єдиній монотеїстичній релігії, визнала християнство й зробила його державною релігією.
Християнство пережило катастрофу рабовласницького ладу, зберігши свої соціальні й ідеологічні функції у феодальнім суспільстві. При цьому воно, природно пристосовувалося до потреб феодального ладу, що формується. Церква стала невід'ємним елементом феодальної системи, підкоряючи своєму пануванню духовне життя, культуру, науку, мораль, утвір. Церква придбала велике економічне й політичне значення. Зосередивши у своїх руках величезні земельні багатства, церква, і духівництво впливали на державну владу й закріпили за собою важливі політичні прерогативи. Канонічне право й церковна юрисдикція успішно суперничали зі світським правом і світським феодальним правосуддям у підпорядкуванні окремих груп населення, у тому числі й вищих станів. Церковні установи — єпископства, абатства — користувалися судово-адміністративними правами й привілеями поряд зі світськими феодальними сеньйоріями.
Уже в Римській імперії церква стала складовою частиною апарата політичного панування. На церковні установи, крім ідеологічних функцій, покладали й чисто політичні завдання. Церковна ієрархія була підлегла деспотичної влади імператорів. Ця форма взаємин світської влади із церквою, сложившаяся вже в часи Костянтина, продовжувала існувати в Східній Римській імперії (Візантії). На Заході після загибелі Римської імперії обстановка докорінно змінилася. На руїнах цієї імперії утворювалася безліч варварських королівств. Християнізація варварів відбувалася в різний час і по різнім віросповіданню — ариан-
332
скому, правовірному. Проте церква зберегла створену раніше організацію, яка усе більш зміцнювалася. З переходом варварів (готовий, лангобардов) від аріанства до римської правовірності римська церква стала єдиним потужним ієрархічно організованим установою.
Нижчою ланкою церковної організації був церковний прихід на чолі з парафіяльним священиком. Приходи поєднувалися в єпархії — диоцезы на чолі з єпископами, що мали в розпорядженні духовною владу в межах своїх диоцезов і світською князівською владою в єпископських володіннях. Диоцезы поєднувалися в митрополію на чолі з архієпископом (на Сході — митрополитом), Вищою владою над усією церковною ієрархією на Заході розташовував римський єпископ, на Сході — патріархи (константинопольський, олександрійський, антиохийский, ієрусалимський). Найважливіші справи церковного життя зважувалися на соборах (з'їздах) єпископів. Місцеві собори, на які з'їжджалися єпископи однієї або декількох провінцій, вирішували місцеві церковні справи. Всесвітні собори в складі всіх прелатів розглядали питання догматики, культу й церковної організації.
Церква, що включався органічно у феодальну державну систему, діяла звичайно в союзі зі світськими владою, допомагаючи їм своїм авторитетом у справі підпорядкування й приборкання мас. Разом з тим церква створювала культ « священної влади», непокора якої оголошувалося тяжким гріхом. Але в той же час між церквою й державою, духовними й світськими феодалами, існували протиріччя, що приводили нерідко до відкритих конфліктів. Для огородження своїх інтересів і боротьби з ворогами феодального ладу церква виробила систему покарань: відлучення, що ставило людину поза церквою, що й позбавляло його можливості одержати «порятунок» на «тому світлі»;
інтердикт, що забороняв відправлення культу в межах усієї країни; анафему — публічний переказ прокльону — і різного роду покаяння й покути. Цією зброєю церква і її глава — тато — вражали не тільки простих людей, але й можновладців — королів. Папство користувалося ним з метою підпорядкування світської влади й створення теократії.
Піднесення папства й підпорядкування їм церковної ієрархії. Уже на початку V в. римські єпископи привласнили собі титул глави церкви — тата. У цьому зіграла свою роль традиція «вічного міста» Рима. Уважаючи себе «спадкоємцями св. Петра», який нібито був першим римським єпископом, і користуючись відсутністю на Заході сильної світської влади, тата стали незалежними церковними й світськими правителями в Римі і його окрузі. Вони збирали у своїх руках земельні володіння й створили «патримонію св. Петра». Одержавши з рук франкского короля Пипина Короткого відняті їм у лангобардов землі по Тибрі й в області Равенны, тата в 756 г. утворювали Папську область.
У той же час папство зміцнювало свою владу над епископаззз
тому й усією церковною ієрархією. Уже Григорій I (590-604) іменував себе всесвітнім главою церкви, заперечуючи подібний титул за константинопольським патріархом. Папські домагання зустрічали опір як усередині церковної ієрархії, так і з боку глави східної церкви й візантійського імператора. Разом з тим в опозиції до папства перебувала й королівська влада в західних країнах, стремившаяся підкорити своєму пануванню єпископат. Франкский, а потім германський королі не тільки добилися цієї мети, але й установили на час протекторат над папством (Римська імперія Карла Великого; Оттонов-Ская імперія).
Прагнення папства підкорити східну церкву. Поділ церков. Тати намагалися підкорити своєму впливу церква в знову звернених слов'янських країнах, зокрема в Болгарії. На цьому ґрунті між татом Миколою I (858-867) і константинопольським патріархом Фотієм виник гострий конфлікт, приведший до фактичного розмежування західної й східної церков в області догматики й культу. Для обґрунтування своїх домагань на всесвітню й теократичну владу папською канцелярією складалися фальшиві грамоти й неправильні постанови. У часи тата Миколи I з'явилися «Лжеисидоровы де-креталии» — збірник вигаданих папських послань, який нібито був складений Исидором Севильским. У ньому обґрунтовувалися домагання папства на супрематию й непогрішність. «Декреталии» увійшли у звід канонічного права й мали незаперечний авторитет. Тільки в XVI в. була остаточно доведена їхня підробленість.
Не менш важливу роль зіграв «Константинов дарунок» — приписувана імператорові Костянтину грамота на ім'я тата Сильвестра I, яка давала татові світську владу над Римською областю, Італією й усією західною частиною Римської імперії. Її підробленість була доведена тільки в XV в.
Приводом до остаточного розриву між західної й східної церквами послужив суперечку через підпорядкування церкви в Південній Італії. Ця область довгий час належала Візантії, але тато вважав її своїм льоном. Не добившись визнання своїх прав у ході тривалих переговорів, тато Лев IX направив в 1054 г. у Константинополь легатів, які повинні були проголосити проклін за адресою константинопольського патріарха Михайла Керуллария. Патріарх у свою чергу проголосив від імені церковного собору проклін на адресу папських легатів. Після цього вже не було більше примирення між Римом і Константинополем.
Утворювалися дві християнські церкви — римсько-католицька й православна (греко-католицька). Перша була суверенної, і її глава римський тато притязал на теократію. Друга перебувала в підпорядкуванні імператорської влади.
Уже в другій половині IX в. визначилися догматичні й
334
культові відмінності. Тепер вони більш різко підкреслювалися обома сторонами, що називали один одного «схизматиками». Суть їх у наступному: римсько-католицька догма затверджує, що третій член «трійці» — «святий дух» виходить рівною мірою від « бога-батька» і « бога-сина», а православна говорить, що «святий дух» виходить тільки від « бога-батька» і лише проходить через « бога-сина». Католики роблять хрест п'ятьома пальцями, а православні — трьома. Католицька церква, виходячи із вчення про «благодать» як заслугах святих перед богом, дає своїм авторитетом відпущення будь-яких гріхів і дарует душам «вічний порятунок» за «богоугодні справи», у тому числі й за покупку індульгенцій, у той час як православний зовсім відкидає подібний шлях «порятунку». Головна обрядова відмінність полягає в способі причащання духівництва й мирян. У православних ті й інші причащаються під обома видами — хлібом і вином, а в католиків миряни причащаються тільки хлібом. Католицьке богослужіння відбувається тільки латинською мовою, а православне — на будь-яких місцевих мовах. Східна церква не визнає папського верховенства й інституту кардиналів.
Клюнииское рух і церковний реформа. В IX-Х вв. папство переживало глибокий занепад, який був обумовлений політичною обстановкою, що змінився, у Західній Європі, і в Італії й Римі зокрема. Після розпаду Франкской імперії, що й настала на Заході політичної роздробленості папство втратило колишній вплив на місцеву церкву. У Римі й Папської області панували магнатські сімейства, що суперничали, підкорили собі папський престол і расхищавшие володіння курії. З 962 г. тати виявилися в повній залежності від германських королів, що привласнили титул «римських імператорів».
У той же час із розвитком феодалізму церква на місцях усе більш попадала під панування великих феодалів, а самі прелати ставали звичайними феодальними владетелями під верховною владою королів. Духівництво «омирщалось» і замість «служіння богу» займалося чисто світськими справами (прелати брали участь у війнах, захоплювали видобуток, збивали володіння, заводили родини). Вироджувалося чернецтво, не дотримувалися монастирські статути. Падав престиж ченців, на яких дивилися як на невігласів і тунеядцев.
Усе це викликало серед чернецтва рух за реформу монастирів, підвищення ролі й престижу духівництва, звільнення церкви від світської залежності й піднесення її над світським суспільством і державою. Цей рух зародився в монастирі Клюни (Бургундія) і одержало назву клюнийского. Воно охопило безліч монастирів у Франції, Німеччині, Італії, Англії й Іспанії. У реформованих монастирях уводився строгий статут чернечого життя. Ці монастирі виходили з підпорядкування місцевим єпископам і іншим феодалам і перебували під безпосереднім заступництвом тата. Клюнийцы
335
домагалися строгого дотримання принципу безшлюбності духівництва й скасування симонії (продаж церковних посад і призначення на церковні посади світськими владою). Одним з керівників клюнийского руху був чернець Гильдебранд, що став в 1073 г. татом під іменем Григорія VII. Ще в 1059 г. при його участі собором у Латеране було ухвалене рішення про новий порядок виборів тат: тато обирався на засіданні кардиналів без усякого втручання імператора або яких-небудь інших світських владик. Усю свою діяльність Григорій VII направив на те, щоб звільнити церкву від підпорядкування світської влади й затвердити папську теократію — панування тата над королями й імператорами. При цьому він пустив у хід різні засоби — духовні, військові, дипломатичні — віддавав анафемі своїх політичних супротивників, містив проти них військові союзи й підтримував ворожі їм сепаратистські рухи, заохочував народне збурювання проти зіпсованого симонистского духівництва. Однак здійснити свою програму цьому татові не вдалося. Королівська влада всюди чинила опір спробам папства вирвати з-під її впливу єпископат і підкорити своєму пануванню. Цьому пручалися й самі єпископи. У довголітній боротьбі з германським королем Генріхом IV за інвеституру єпископів Григорій VII виявився фактично переможеним і змушений був покинути Рим і бігти під заступництво своїх союзників-норманнов у Салерно, де й умер в 1085 г. Але Григорій VII добився одного — зміцнення авторитету папства.
Піднесення папства в XII-XIII вв. До початку XII в. папство міцне займало позиції керівного центру католицької церкви. Вормский конкордат 1122 г. дозволив татові зміцнити свою владу над єпископами в Італії й в інших частинах «Священної Римської імперії». Таке ж положення римська курія зайняла й в інших західних країнах.
Папство вміло використовувало опозицію феодальної знаті проти посилення королівської влади, домагаючись нерідко визнання королями папського верховенства за підтримку проти заколотних магнатів. Значно підвищився міжнародний престиж римської курії в результаті хрестових походів, натхненником і організатором яких вона виступала. Разом з тим папська курія поширила свій вплив на нові, у минулому язичеські країни, насильно звернені в християнство хрестоносцями-лицарями (народи Прибалтики).
Набагато зросли матеріальні засоби папської курії. Крім доходів з Папської області, курія одержувала внески від епис-копств із усіх католицьких країн (аннаты, паллиум), частку церковної десятини, спеціальний хрестоносний побір (« саладино-ва десятина» і ін.). Скарбниця курії перевершувала фінансові ресурси самого багатого з європейських королів.
Найвищої могутності папство досяглося в часи понти-фиката (правління) Інокентія III (1198-1216). Цей энергич-
336
ный і властолюбний тато домагався встановлення світового панування й був уже недалекий від мети. Він відновив усі папські володіння в Римській області, був фактичним владетелем Сицилійського королівства, перетворив у васала курії англійського короля Іоанна Безземельного, мав у своєму розпорядженні верховну владу над Португалією й Арагоном, виступав арбітром у суперечках антикоролів у Німеччині й фактично вирішував долі «Священної Римської імперії». Папська курія перетворилася у вищу судову інстанцію в усьому західному світі.
На Лионском соборі в 1274 г. був прийнятий новий регламент обрання тат. Засідання кардиналів повинні були проходити в повній ізоляції — con clave — «із ключем» (звідси «конклав»). Після закінчення трьох днів, якщо кардинали не завершать виборчої процедури, їм повинні були подавати на обід і вечеря тільки одне блюдо, а через п'ять днів — тільки хліб і воду, що повинне було прискорити обрання тата й запобігти тривалим вакансіям престолу.
Теократичну політику Інокентія III намагався продовжити тато Бонифаций VIII (1294-1303). Щоб збільшити доходи курії, він оголосив 1300 рік «ювілейним». Усім, хто прибуде на ювілейні торжества в Рим, було обещено відпущення гріхів. Папська канцелярія почала випускати індульгенції — грамоти на відпущення гріхів, які продавалися за гроші. В 1302 г. тато видав буллу, що затверджувала, що неодмінною умовою «порятунку» віруючих є підпорядкування татові. Папська влада оголошувалася вищою владою на землі, непокора їй каралося відлученням від церкви й позбавленням титулу й сану.
Однак політична обстановка в Західній Європі радикально змінилася. Почали формуватися централізовані національні держави. Королівська влада значно зміцніла. Спроба Бонифация VIII провести в життя свої теократичні задуми натрапила на запеклий опір французького короля Пилипа IV і минулася поразкою тата.
Середньовічні єресі, їх соціальна сутність і ідейні основи. У християнській релігії, як і — в інших монотеїстичних релігіях, існувало багато єретичних (незгодних з офіційною догматикою) навчань. Вони почали з'являтися відтоді, як християнство стало офіційно визнаною державною релігією, і супроводжували його на всім протязі історії. Виникнення єресей пояснювалося тим, що в середньовічнім християнстві виражалася релігійна свідомість різних соціальних груп, як феодальних верхів, так і широких народних мас. Тому всяке невдоволення феодальним ладом неминуче наділялося у форму богословської єресі. « Для того щоб можливо було нападати на існуючі суспільні відносини, потрібно було зірвати з них ореол святості»'.
'Энгельс Ф. Селянська війна в Німеччині. - Маркс К., Энгельс Ф Соч., т. 7, с. 361.
337
Розвиток масових єретичних рухів у Західній Європі було пов'язане з появою й розквітом міст. Гострі соціальні контрасти між городянами й феодалами, між різними майновими прошарками міського населення, активне політичне життя й організованість городян створювали сприятливі умови для появи єретичних навчань. Ці різні за своїм характером навчання виражали протест міських і селянських мас проти пануючого феодального ладу. «Революційна опозиція феодалізму... виступає, відповідно умовам часу, то у вигляді містики, то у вигляді відкритої єресі, то у вигляді збройного повстання»'.
За своїм характером середньовічні єресі ділилися на бюргерські й селянсько-плебейські. Бюргерські єресі виражали протест дрібних міських власників проти феодальних порядків, і насамперед проти церковних установлень, що заважали розвитку міст і їх економіки. Вони вимагали ліквідації привілеїв духівництва й позбавлення його мирських благ, секуляризації церковної власності, спрощення й здешевлення церковних обрядів. Їхнім ідеалом була ранньохристиянська «апостольська церква». Це були помірні єресі, що не заперечували в принципі існуючого феодального ладу. Тому ідеї бюргерської єресі знаходили нерідко підтримку в окремих груп феодалів, зацікавлених у секуляризації церковної власності й обмеженні впливу духівництва й папської курії.
Значно далі йшов селянсько-плебейський єретичний рух, що виражав сподівання народних низів, що й вимагало встановлення рівності між людьми. Найбільш радикальні уравнительские єресі представляли ідеологію народних мас, які боролися зі зброєю в руках проти феодального гніту («апостольські брати», лолларды, таборити). У ранніх єретичних рухах сполучалися нерідко елементи обох напрямків
(альбигойцы).
Між окремими єретичними навчаннями існували значні догматичні відмінності. Проте всіх їх поєднувало різко негативне відношення до католицького духівництва на чолі з татом і протиставлення йому біблійних пастирів. Особливо різкі нападки викликали продаж індульгенцій і нерівність у причащанні. Церква єретики називали « вавилонською блудницею», а тата — «намісником сатани». На противагу ієрархічної церкви вони створювали свою просту релігійну організацію й уводили спрощені обряди. Єдиним джерелом віри єретики визнавали Євангеліє й зовсім відкидали «священний переказ» (писання батьків церкви, постанови соборів, папські булли). Досить популярної була ідея « апостольської бідності», що переходить у деяких єретиків у строгий аскетизм. Велике поширення мали
' Энгельс Ф. Селянська війна в Німеччині. - Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 7, с. 361.
338
містичні ідеї, засновані на особливому трактуванню біблійних пророцтв, зокрема бачень Апокаліпсиса. Єресіархи Иоахим Флорский, Дольчино пророкували неминучий переворот, який повинен відбутися в найближчім майбутньому. Ідеї цього перевороту й установлення «тисячолітнього царства божия» на землі (хилиазм, милленаризм) були дуже популярні серед селянсько-плебейських мас. Інший помірно-бюргерський напрямок у містику затверджувало, що «божественна істина» укладена в самій людині, і заперечувало тим самим необхідність церкви. У ньому втримувалися елементи пантеїзму. Але цей містичний індивідуалізм вів убік від активної боротьби, у внутрішній мир людини, будячи «бачення» і релігійний екстаз.
Єретичні навчання підривали авторитет церкви, завдавали удару по католицькій догматиці й сприяли поширенню вільнодумства. Проте самі єретики залишалися фанатиками своїх переконань і так само, як і католики, вороже ставилися до инаковерию й інакомисленню. До того ж усі помірні секти обмежували свою проповідь тільки вимогами церковних перетворень, заміни « поганої церкви», і « неправильної віри» « гарною церквою» і « дійсною вірою», відволікаючи маси від активної боротьби проти феодального гніту.
Єретичні рухи XI-XIII вв. Раніше всього єретичні рухи поширилися в містах Італії, де особливо різко проявлялися соціальні антагонізми. У другій половині XI в. у Милане й інших ломбардских містах з'явилася патария ( за назвою кварталу в Милане, де жили злиденні й лахмітники). Патараны бичували зіпсованість вдач духівництва, призиваючи до строгої безшлюбності й відмові «служителів бога» від мирських благ. Разом з тим вони виступали проти феодальної знаті й багатого купецтва. Але патараны не створили ще послідовно розробленого навчання. Інша секта, заснована Арнольдом Брешианским (арнольдисты), висунула радикальну програму політичних перетворень — позбавлення духівництва політичної влади й створення ( зокрема, у Римі) чисто світського республіканського уряду. Це була рання бюргерська єресь.
Найвищого розквіту єретичний рух досягся в другій половині XII-XIII в. Центром його стала Південна Франція, що характеризувався в ті часи високим рівнем розвитку економіки й культури. Тут поширилося два єретичні навчання — катарство й вальденство. Катарство («катарос» — гречок. «чистий») належало до дуалістичних єресей і було пов'язане з богомильством, що поширився в Болгарії. Воно затверджувало, що у світі відбувається вічна боротьба добра зі злом і добро повинне восторжествувати над злом. Під добром катари розуміли духовний початок, під злом — фізичний мир, створений сатаною. До зла вони зараховували й існуючу церкву в гла-
339
ве з татом. Катари визнавали тільки Євангеліє, зовсім відкидаючи Старий завіт. Вони створили свою церкву, просту, без ієрархії духовних чинів. Одновірці ділилися на дві категорії — «зроблених» і «віруючих». Перші вели аскетичний спосіб життя й виконували функції пастирів, другі були звичайними мирянами, що ревно випливали приписанням своєї віри. Катарство поширилося в країнах Південної Європи, нерідко в комбінації з іншими єресями, наприклад валь-денством.
Вальденская єресь з'явилася наприкінці XII в. на півдні Франції. Її засновником був Петро Вальд- син багатого лионского купця. Відмовившись від своїх багатств, він став проповідувати злидарське життя й аскетизм. Вальденсы відкидали більшість християнських таїнств, молитви, ікони, культ святих, вчення про святилище й не визнавали церковної ієрархії. Вони проповідували «бідну апостольську церкву». Єретики відмовлялися платити податки й десятину, нести військову службу, не визнавали феодального суду, виступали проти смертної страти. Вальденсы розділяли деякі загальні погляди з катарами. У Південній Франції й ті й інші іменувалися альбигойцами ( від назви міста Альби). В XIII в. частина помірних вальденсов зблизилася з католицькою церквою й користувалася правом проповідувати свої погляди («католицькі бідняки»). Інша частина вальденсов переселилася в Німеччину, Швейцарію, Австрію, Чехію, Польщу й Угорщину, де ця єресь існувала до пізнього середньовіччя. Крайні вальденсы злилися з катарами.
В XIV-XV вв. радикальні селянсько-плебейські єресі стали ідеологією революційних повстань. Секта апостоликов організувала повстання під предводительством Дольчино. Рух ранніх лоллардов ( в особі Джона Болла) зіграло більшу роль у повстанні У. Тайлера. Таборити склали вкрай революційний фронт гуситського руху й гуситських воєн. Бюргерські єресіархи в особі Дж. Виклефа і Я. Гуса створили теоретичну основу ранніх реформаційних рухів.
Боротьба церкви з єресями. Інквізиція, що злидарюють ордена. Єретичні ідеї зустрічали запекла відсіч із боку католицької церкви. Церковні собори віддавали анафемі єресіархів і їх послідовників. Для придушення масових єретичних рухів церква організовувала хрестові походи (Альбигойские війни, походи проти апостоликов, п'ять хрестових походів проти гуситів). Наприкінці XII в. з'явилася інквізиція (лат. inquisitio — розслідування) для суду й розправи над єретиками. Спершу інквізиція була в підпорядкуванні єпископів. В XIII в. вона перетворилася в самостійну установу під верховною владою тата. Була створена система судового розслідування із застосуванням витончених катувань, заплутаних софістичних хитрувань і залякувань, за допомогою яких у жертв виривали визнання провини. Широко застосовувалися шпигунство й доноси, поощ-
340
ряемые передачею донощикам частини майна засуджених. Для покарання засуджені передавалися в руки світських влади, тому що церква лицемірно відмовлялася від «пролиття крові». Звичайно засуджених єретиків спалювали на багаттях. При цьому нерідко влаштовувалися врочисті церемонії проголошення вироку інквізиції над групою єретиків — автодафе (исп. «акт віри»). Раскаявшиеся грішники зазнали довічному ув'язненню. Під нагляд інквізиції попадали вчені, запідозрені у вільнодумстві й незгоді із установленими католицькою церквою канонами.
Діяльність інквізиції представляла одну із самих похмурих сторінок середньовіччя.
Одна інквізиція не могла впоратися з масовими єретичними рухами. Церква намагалася підірвати ці рухи зсередини, довести «омани», що збилися зі шляху « дійсної віри» єретиків. Із цією метою церква визнавала деякі помірні секти й перетворювала їх у жебручі ордена. Так було із францисканцями.
Засновник цього ордена Франциск Ассизский (1182-1226) був вихідцем з багатої й знатної італійської родини. Дотримуючись прикладу Петра Вальда, він пішов злидарювати, проповідуючи аскетизм і покаяння. Франциск не заперечував церкви й чернецтва в принципі, а тільки призивав духівництво випливати «апостольському прикладу» — мандрувати й проповідувати в народі, добуваючи засобу до існування працею й за рахунок милостині. Саме такий спосіб життя й вели його послідовники — «менші брати» (минориты). Тато легалізував проповідницьку діяльність Франциска і його послідовників і затвердив в 1210 г. орден францисканців. Церква навіть оголосила Франциска святим. Францисканці незабаром відмовилися від своїх вимог «рівності» і «бідності» і перетворилися в дуже багатий і впливовий чернечий орден. Головною їхньою метою була боротьба з поширенням єретичних навчань. Ченці проникали в масу єретиків і своїми проповідями й прикладом намагалися відволікти їх від «оман» єресі й повернути в лоно католицької церкви. Орден мав строгу централізовану організацію на чолі з «генералом», підлеглим безпосередньо татові.
За прикладом францисканского ордена в 1216 г. був заснований орден доминиканцев, творцем якого був іспанський чернець фанатик Доминик. Члени цього жебручого ордена вели інший, чому францисканці, спосіб життя. Вони одягалися не в руб'я, а в мантії вчених. Це були утворені « брати-проповідники», що захопили у свої руки систему утвору, і насамперед богословські кафедри в університетах. З їхнього середовища вийшли такі відомі стовпи схоластики й богослов'я, як Альберт Великий і Фома Аквінський. Головною метою доминиканцев була боротьба з єресями. Іменуючи себе «псами господніми» (domini canes-співзвучно «доминиканцы»), вони громили єретиків не
341
тільки з кафедр університетів, але й зброєю інквізиції. З них звичайно комплектувалися трибунали інквізиції.
Жебручі ордена займалися також місіонерською діяльністю, засновували свої монастирі в некатолицьких країнах. Доминиканцы проникали як проповідники й дипломати в східні країни — Китай і Японію.
Занепад папства в XIV в. Соборний рух. На початку XIV в. політична ситуація в Західній Європі докорінно змінилася. Далеко просунувся процес державної централізації. Почали формуватися національні держави. Королівська влада підкоряла своєму пануванню феодальну знать — світську й церковну. Духівництво втрачало привілеїв — звільнення від податків і права особою церковної юрисдикції. Вставало питання про створення національної церкви, незалежної від римської курії. Приходив кінець папської теократії.
Але папство, всупереч цим новим віянням, намагалося відстояти й навіть підсилити свої теократичні домагання, заперечуючи в принципі ідею світського державного суверенітету. Саме на цьому ґрунті розвернулася запекла боротьба між французьким королем Пилипом IV і татом Бонифацием VIII, що минувся перемогою короля. Папська резиденція була перенесена у французьке місто Авиньон, і папство протягом 70 років (1309-1378) перебувало в «полоні», ідучи на приводу у французьких королів (див. с. 201).
З поверненням папського престолу в Рим настала «велика схизма» (розкол), коли на престолі одночасно перебувало по два й навіть по три тати. У ході цієї боротьби, що супроводжувався взаємними прокльонами й переказом анафемі, папство втратило свій колишній престиж, католицька ієрархія була ввергнута в затяжну кризу. У цей час усередині католицької церкви розвернувся соборний рух, що переслідував ціль обмежити папське єдиновладдя й підкорити тата всесвітнім собором. Соборний рух знайшов активну підтримку західноєвропейських монархій, стремившихся звільнитися від папського втручання й затвердити світське державне верховенство. Французький король Карл VII на основі соборних постанов видав в 1438 г. «Прагматичну санкцію», що проголошувала принципи «галликанской церкви» і верховенства соборів у справах віри. За королем визнавалося право призначення на церковні посади й установлювалася підсудність духівництва державним судам. Аналогічні заходи ухвалювалися й в інших країнах, наприклад в Англії й в окремих германських князівствах.
Однієї з основних завдань соборного руху й приводом до нього було прагнення католицької ієрархії подолати схизму й зміцнити авторитет церкви. Пизанский собор 1409 г. відсторонив обох тат — авиньонского й римського — і обрав нового тата Олександра V. Однак це не усунуло схизми. Замість двох тепер уже стало три тати.
342
На наступному, Констанцском соборі (1414-1418), крім ліквідації розколу, обговорювалися питання про загальну реформу церкви й про боротьбу з « гуситською єрессю». Але ні однієї із цих завдань собор по суті не розв'язав. Ян Гус був засуджений собором і спалений на багатті. Однак у Чехії піднявся всенародний рух проти католицької церкви й німецького засилля, яке одержало в остаточному підсумку перемогу. Була прийнята постанова про верховенство собору над татом. Іоанн XXIII був низложен. Як виявилося, у минулому цей первосвященик (Бальтасаро Косса) був піратом і фальшивомонетником. Собор обрав татом Мартіна V. Але расекол тривав, тому що один з колишніх тат — Бенедикт XIII — не відмовився від свого сану. В 1431 г. був скликаний собор у Базелі, що тривав з перервами до 1449 г. Його успіхом з'явився висновок компромісної угоди з помірними гуситами.
Тато Євгеній IV не підкорився Базельському собору й скликав свій особливий собор у Феррарі. В 1439 г. цей собор був перенесений у Флоренцію, де була укладена унія між католицької й православної церквами. Візантійський імператор і константинопольський патріарх сподівалися одержати із Заходу військову допомогу проти турків і пішли на більші поступки католицизму й татові. Але населення й значна частина духівництва відкинули унію. Її вдалося провести пізніше тільки в західних областях України й Білорусії, що перебували під пануванням Литви й Польщі.
Розкол тривав, і тільки на засіданні собору в Лозанні (1449 г.) було досягнуто згоди про відновлення єдності: останній антитато Фелікс V відмовився від своїх домагань на престол і Микола V залишився єдиним главою церкви.
Ліквідація « великої схизми» не привела до відновлення колишньої могутності римської курії. Тато усе більш втрачав роль всесвітнього глави католицької церкви й перетворювався в один з пересічних князів Середньої Італії. Але папство як і раніше залишалося організуючою силою католицької реакції. Римська курія очолювала інквізицію, що жорстоко пригнічувала прогресивні антикатолицькі рухи. Не менш реакційну ролі відіграло папство в історичній долі Італії. Володіючи центром країни, воно стояло на шляху її національного й політичного об'єднання.


Понравилась статья - ЦЕРКВА І ЄРЕСІ, читайте также:

  • ФЕОДАЛЬНА РЕАКЦІЯ Й КОНТРРЕФОРМАЦІЯ В ЄВРОПІ
  • РОЛЬ ЗАХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ І ПІВДЕННОСЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇН У МІЖНАРОДНИХ ВІДНО ...
  • ЦЕРКВА І ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЯ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ. НАРОДНІ ЄРЕТИЧНІ РУХИ
  • ГЕРМАНІЯ В X-XI вв.
  • РЕФОРМАЦІЯ У ШВЕЙЦАРІЇ. КОНТРРЕФОРМАЦІЯ
  • ЧЕХІЯ В XI-XV вв.
  • Німеччина
Добавление комментария

Ваше Имя:

Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера